Останнім часом певна частина нашої демократичної публіки намагається визначитися з українською ідеєю в межах політичної царини. Звідси витоки досить популярної концепції української політичної нації як суто політичного об'єднання громадян незалежно від їх етнічного походження, традицій, світогляду і культури.
Головним інтегруючим чинником вважається демократична держава з правами, свободами і обов'язками, що вона надає своїм підданцям. З того політичного об'єднання має буцімто постати відчуття належності до єдиного цілого як суб'єкту історичного процесу, впевненість у можливості задоволення власних потреб в такій спільності, а звідси - державний патріотизм і колективна система вартостей.
Отже маємо спробу використання у наших умовах франко-англійської парадигми національної ідеї. Вона, безумовно, приваблива. Але не припустимо забувати, що спрацьовувала вона тільки в певних умовах. По-перше, в умовах усталення міцної, непорушної держави і коли переважна більшість громадянства сприймає цей процес позитивно, як свою власну історично-необхідну долю. В такій ситуації була Франція доби Наполеона. В нашому побуті цього політичного чинника очевидно бракує. Значна частина російськомовного населення сприймає Українську державу як прикре, тимчасове явище, що виникло попри історичній необхідності, з свавільних амбіцій деяких політиків. Комплекс тавра бездержавності тяжіє над українцями. По-друге, в умовах, коли нова держава надає своїм громадянам політичний статус, права і повноваження більш привабливі і широкі, ніж у попередній державі. Так було у Сполучених Штатах. Не викличе заперечення думка, що нашому люду набридло тоталітарне буття, але ще менше він здатний вважати за найвищу вартість демократію, радше орієнтуючись на традиційно знайомі державні форми. Політична культура значної частини населення знаходиться на маргинесі, тобто поза межами стандартів сучасної європейської культури. Нарешті по-третє, в умовах, коли держава вабить заможністю. Цього теж не маємо.
Таким чином, можна дійти висновку, що становлення такої [абстрактно] політичної нації в нашій державі допоки вельми проблематичне. Крім того, варто пам'ятати, що в будь-яких умовах формування політичної нації можливе лише навколо певного етнічного ядра і на підставі чітких мовних принципів.
Загальновизнаною є теза про взаємну позитивну компліментарність російського і українського етносів. Вона безумовно слушна щодо міжіндивідуальних контактів українців і росіян. Але взаємозв'язок їх на рівні етносів виглядає дещо інакше. Важко кваліфікувати як позитивно компліментарні взаємини етносів, коли один з них вважає себе окремим народом, з окремою культурою і мовою, а другий - радикально заперечує це, намагаючись піддати його асиміляції.
Але для росіян колонізація українського міста теж стала фатальною. Антитеза "російське промислове місто - українське село і містечко" не стала джерелом розвою і взаємозбагачення культур. Українська природа, культура, мова, традиції - все це було незрозуміле і необов'язкове, сприймалося як вороже і відстале, сільське і меншевартістне. Керівна роль росіянина - чиновника, власника капіталу, просто носія пануючої мови - заохочувала до активного прагнення перевлаштування всієї української етнічної системи за російськими зразками. Але руйнуючи українську звичаєвість і мову, росіяни руйнували свої етнічні традиції, ментальність, підґрунтя культури.
Якщо скористатись термінологією і методологією Л. Гумільова, то слід визнати дві фази розвитку відносин між цими двома народами - це ксенія і химера. Поки промислове місто і решта України були відносно відокремлені, існувала ксенія — форма нейтрального співіснування двох народів, за якої зберігається їх своєрідність і відокремленість. Але разом з поступовою експансією міста на село, збільшення кількості української людності у місті, що особливо властиве для років радянської влади, постає - химера - форма контакту двох народів, при якій вони втрачають свої питомі риси. В химерах маємо повний хаос суспільних норм, смаків, поглядів і уявлень. Химера - це спільнота, що нездатна до розвою, це духовно-культурна імпотенція і деградація.
На українській землі російський етнос давно став химерою, так званим російськомовним населенням, побічною гілкою свого народу, що не плодоносить, а лише животіє за рахунок соків материнської культури. І мусимо не плутати російськомовне населення з російським народом, бо російський народ - то Росія.
Хоча російське населення України майже повністю зконцентроване в її антропогенній сфері, тобто у містах, усім відома їхня загальна кількість. Вистачить на чималу державу. Але скажіть, де і коли в Україні творили справжні російські митці найвищого гатунку: письменники і поети, композитори і виконавці, художники і мислителі? Творили, але в Росії, бо тільки там є камертон російської душі. Здається, ніби та сама російська мова, ті самі суспільні реалії, але чогось невідчутного бракує. Мабуть, рідної землі, повітря, сонця, того незбагненного "російського духу". Адже справжня культура, в тому первісному, староримському значенні, виростає на рідній землі. В іншому підсонні вона або дичавіє, або стає штучно-нежиттєздатною як кімнатна рослина.
Як то не прикро, але мусимо визнати, що українці теж є невід'ємною складовою химери. Для народження культури вистачить одного народу, для того, щоб позбавити її власного життя - необхідно мінімум двоє. Але українці наразі існують і поза химерою у природному довкіллі - українського міста і села. І хоча російськомовний українець, мешканець промислового міста, деструктивно впливає на свого родича у селі, допоки животіє те село, все ж маємо невичерпне джерело української культури, ментальності, національної ідентичності: українського способу дихати і жити. Тільки у разі остаточного винищення села і української еліти в містах можна буде поставити крапку. А доти історія народу триває...
Таким чином очевидно, що розбудова так званої української політичної нації на підмурках російської мови і культури, є повністю безперспективною справою. Саме тоді отримало б вагомий сенс питання про те, які маємо історичні, мовні та культурні підстави для самостійного існування власної держави. Відтак можна було б трактувати цю державу як нонсенс, як культурно занедбаний, штучно відірваний шматок Росії, і ставити питання про негайне повернення до рідних пенатів. В такий спосіб, поняття "Україна" повністю втрачало б будь-яке етнічне і культурологічне значення, залишаючись лише географічним тононімом. Дійсність насправді мала б відповідати сентенції, що українці - це ті ж самі росіяни, тільки трішечки гірші, бо здатні продукувати, поширювати, споживати тільки російську ерзац-культуру. Держава такого народу могла б триматися лише на політичних важілях. Варто ці важілі усунути... Такий стан речей повністю влаштував би деяких. Але це не українська ідея.
Національна ідея - це ідея збереження і розвою народу, його культури та мови, способу існування та історичних перспектив. Вона формується з урахуванням і усвідомленням потенційних можливостей спільноти і реальної дійсності суспільного процесу, в межах якого прагне віднайти сатисфакцію нація. Якщо маємо на увазі саме українську ідею, а не яку іншу, то мусимо віднайти константи парадигми українського національного становлення.
Українському народові не впала від Бога така держава, яка б витворила з нього народ-месію. Як то Росія. Не дарувала йому історія й такого політичного об'єднання, щоб став він народом-демократом, понад усе "закоханим"у свободу. Як то французи чи американці. Понад те, чи знаходилося йому власне місце на політичній мапі Європи? Ні. І взагалі не мав він ніби талану стати нацією. Але, попри усе, стає.
Дивна річ. Все було проти. Майже нічого за. Була здеформована свідомість народу. Стерта його історична пам'ять. Розмилися контури, розплямувався ареал. Народу ніби не стало. Пішов у небуття. Асимілювався. Але ні, то не народу не стало, то не стало його зримого, чуттєвого образу, але залишилось незнищеним його позачуттєве, невидиме єство.
Лише цим можна пояснити ту велику таємницю, що розшматований амбітними сусідами, не розчинився він відповідно у російському, польському, румунському, угорському, словацькому етносах. Не поступився сугестії, що українська мова є лише зіпсованою польською, чи діалектом великої російської. Відтворював власну. Не дав розрубати мечем Збруча Україну на два псевдонароди. Прагнув єдиного.
Та трансцендентна натура, те єство українства, причаїлося у катакомбах народної підсвідомості, під брилами руїни українського собору. Але воно весь час жило як загальноетнічне, як архетипи, як передвідчуття єдності долі і культури, пробуджувало історичну пам'ять і свідомість, карбувалося у мові і ментальних структурах повсякденності українського народу. Воно то майже непомітне, то нуртує аж через край за своїми власними, маловідомими нам законами.
Таким чином, українська ідея від початку і до сьогодення постає і розгортається, перш за все, як ідея української культури.